В особі Віктора Івановича Корсака ВНУ імені Лесі Українки отримав надійного друга та партнера. Професор, доктор економічних наук, кандидат медичних наук, меценат і бізнесмен, фундатор Музею сучасного українського мистецтва Корсаків уже вдруге увійшов до Наглядової ради нашого Університету.
Ця розмова – лаконічна та конструктивна. Флеш-інтерв’ю з Віктором Івановичем присвячене відкриттю на факультеті філології та журналістики аудиторії імені його батька Івана Корсака.
– Вікторе Івановичу, радий Вас вітати в цій оновленій локації, де все нагадує про Івана Феодосійовича – легендарну постать, Вашого батька. Які емоції відчуваєте, перебуваючи тут?
– Відчуваю позитивні емоції від якісно проробленої роботи. Тобто, спільно з нашим колективом і колективом Університету ми пройшли непростий шлях і маємо хороший результат, а він завжди надихає.
– Пригадайте, будь ласка, як з’явилася така ідея і як загалом тривав цей процес?
– Пані Наталія Благовірна запропонувала зробити аудиторію імені Івана Корсака. Сказала, що є можливість це зробити, є локація. Далі підключились архітектори та дизайнери. Я прописав концепцію, підібрав матеріали. Ціла команда працювала. У нас усе вийшло!
– Ви достатньо багатогранна особистість, але хочеться сьогоднішню нашу розмову побудувати навколо студентства, бо перебуваємо в Університеті. Звісно, в цьому контексті і про Вас, і про Вашого батька Івана Феодосійовича. Пригадайте свої студентські роки. Зізнайтеся, яким були студентом?
– Вчився на чотири–п’ять. Головне, чим я займався в ті роки – це дві речі: наука, бо я ще в інституті написав кандидатську дисертацію, і заробляння грошей, адже це був кінець 80-х – початок 90-х, суцільні поїздки в Польщу, пропуски пар, потім відпрацювання, тобто дуже динамічно все було. Вставав о шостій ранку, лягав о 12-й ночі. За всі свої «розгільдяйства» я мусив, не те що мусив, із насолодою відпрацьовував, писав дисертації, робив експерименти для професорів, кандидатів наук. Так навчався і продовжував, попри все, жити в гуртожитку.
– Пригадайте, будь ласка, які поради в студентські роки давав Вам батько і як відбувалася ця комунікація між сином-студентом і батьком?
– Поради… Скажемо так, традиційні, які дають батьки. Тобто, я не був під якимось пресом, тиском. Я був дуже вільний.
– Власне, ми перебуваємо в аудиторії імені Івана Корсака. Тут є і книги, і праці Івана Феодосійовича, на стіні – цитати. Хочеться, аби Ви виділили якусь із книг, праць або якусь із цитат, яка, на Вашу думку, буде актуальною і потрібною для сучасних студентів.
– Тут кожна цитата актуальна. Ну, наприклад, «Йшли праведні й грішні, одним бачилася попереду себе висока й дзвінка мета, іншим – лиш вижити». Чим не цитата для студентів? Тобто, тут якраз такі цитати виділені, які потрібні студентам. Із книжок мені дуже подобається «За серпанком, загадковим серпанком». Раджу, до речі, всім її прочитати. Це про молодь, студентство, рух хіпі в США, СРСР, про В’єтнамську війну і до чого це призвело. Дуже цікава, гостросюжетна. Щодо насолоди, то до останньої сторінки не зрозуміло чим все закінчиться. Це попри те, що там порушено важливі проблеми: і соціальні, й особистісні.
– Я, на жаль, не мав можливості бути знайомим із Іваном Феодосійовичем, але знаю багато людей, зокрема з журналістської спільноти, які тісно з ним спілкувалися, працювали під його керівництвом. Дуже багато позитивних фідбеків. Зокрема, всі відзначили те, що він не боявся довіряти молодим професіоналам. Знаю, що й у Вашій команді, під Вашим керівництвом працює багато молоді. Цю рису Ви успадкували в батька, як вважаєте?
– На рахунок батька та молоді… У нього варіантів як таких не було. Саме тоді журналісти старшого покоління були дуже «зашорені» тією «совдепією». Були одиниці, яких він у «Народній трибуні» зібрав, таких проактивних, «безкрасних», які не боялися протистояти системі. А молоді відважніші, мобільніші, з ними легше.
Ми постійно стежимо за тим, щоб був баланс. У компанії інші проблеми. Їй 30 років. Є люди, які спочатку. Дуже складно їх змінювати на молодих, тому що вони працюють, виконують свої функції. З іншого боку, мають бути молоді. Ось ми з цим і балансуємо.
– Ви частий гість нашого Університету. Декілька місяців тому Ви були присутні на заході «Трибуна вільних людей». Про мене, такий дуже важливий журналістсько-просвітницький проєкт. Чому, на Вашу думку, важливо до сучасної молоді йти з такими проєктами?
– У нас велика проблема з журналістикою. Це пов’язано з тим, що вона була покалічена комуністичним режимом. Після того вона тільки «вдихнула» і потрапила під вплив олігархату. Практично жодне покоління не має журналістів, які писали і робили те, що вважали за потрібне. Зараз, у зв’язку з тим, що олігархів виганяють, є шанс відновити українську журналістику. Всі використовують різні інструменти для цього. Власне, волинський досвід дуже надихає. Важливо бачити, що можна по-іншому: не обов’язково писати те, що кажуть олігархи. Можна писати те, що вважаєш за потрібне, і те, що думаєш. Це все велика відповідальність. Коли тобі кажуть що писати, ти взяв і написав, а коли писати те, що вважаєш за потрібне, пиши добре. Як казав класик: «Добре пише не той, хто добре пише, а той, хто добре думає». Щоб добре думати, треба мати дуже сильну підготовку.
– До речі, якщо згадати про людей, які були присутні на цій презентації: Клава Корецька, Надія Гуменюк, Зоя Навроцька – вони починали працювати з Вашим батьком. Чи відчували Ви якусь внутрішню місію, можливо, продовжити комунікацію з цими людьми, продовжувати їх підтримувати?
– Ми спілкуємось, підтримуємо один одного. І ця тяглість – це нормально, бо на цьому тримається людство, на цьому тримається прогрес, на цьому тримається гуманність.
– Під час різних заходів ректор постійно наголошує на тому, що Університет у сучасних умовах має дві важливі місії: виконувати свою першочергову функцію, тобто забезпечувати якісну освіту, й водночас робити все можливе для Перемоги. На Вашу думку, чи повинен ЗВО якомусь із цих напрямів надавати перевагу? І загалом чим може бути корисний університет Україні в сучасних умовах?
– Із одного боку, я переконаний, що вся ця історія вплинула на студентів. Це неправильно в нашій ситуації. Пріоритет сьогодні один – це Перемога, а вчитися будемо потім. Тобто, звісно, можна залишити якісь спеціальності, які гостродефіцитні, які потрібні, зокрема для Перемоги. Тут треба, щоб університети не були нішею для ухилянтів, а навпаки стали джерелами поповнення Збройних сил України.
– В Університеті один із напрямів, який розвивається, – це медичний факультет. Очевидно, нові виклики були на початку війни, обмеження фінансування… Загалом розуміємо всі складнощі цього проєкту. Ваше фахове бачення: як у сучасних умовах можна розвивати медичний факультет у класичному університеті?
– Традиційно в таких історіях: спочатку хто, а потім що. Якщо є колектив професіоналів, які дадуть такі знання, якщо є професори, то, звісно, це треба робити, але якщо це якісь посередні люди, то краще цим не займатись. Розумієте, коли мене в університеті вчив професор, це не тільки медицина, це інтелігенція з великої букви, це школа. Я пам’ятаю його лекції. Якщо мене вчив професор, який вів хірургію, який проводив тисячі складних операцій, це треба, тим більше в медицині.
– Завершити цю розмову хочеться Вашим баченням щодо нашої подальшої співпраці: Вас персонально, структур, які Ви очолюєте, й Університету. Очевидно, що вже окреслені певні грані і є певні спільні проєкти. Як Ви вважаєте, в чому в подальшому ми можемо бути корисні один одному?
– Тут дуже багато різних напрямів. Я можу багато цікавого розказати студентам, тому що маю унікальний досвід і знання. З одного боку, я доктор наук, із іншого – маю 30-річний досвід у різних галузях. Якщо брати компанії, ми можемо співпрацювати зі стажуванням у всіх напрямах. Починаючи з того, що в нас є ЗМІ, де журналісти можуть працювати, стажуватися, вчитися. Є багато різних напрямів, де ми можемо бути корисні один одному. Також у нас є Музей сучасного українського мистецтва Корсаків. Я вважаю, що людина в житті має мати три види інтелекту – професійний, психологічний (вона має розуміти хто вона, нащо вона на цьому світі, також дуже важливо розуміти інших, оточення, чому вони так живуть і для чого вони щось роблять) й естетичний. Естетичний інтелект – це коли людина розуміє рівень довершеності краси. Це виховується через споглядання природи, мистецтва, через творчість. Усі студенти, незалежно від факультету, мають розуміти, що таке мистецтво. Їхнє око має це сприймати і вирізняти рівень естетичної довершеності.
Розмовляв Андрій МОШКУН
Фото: Олександр ПІЛЮК
